А після шкільного концерту - поїздка до госпіталю разом із моїми маленькими вихованцями. 

Ще зовсім недавно на поріг великого царства музики ступили ці діти. Маленькі, несмілі пташенята, що не вміли в такт плескати своїми крильцями, які не завжди вчасно відкривали ротики. Але час летить невпинно... І з маленьких необточених алмазиків, виросли невеличкі діаманти.Можливо, вони всі різні, хтось яскравіший, хтось скромніший, але вони прикрасили мою душу безсмертним мистецтвом - Музикою.

Призи, грамоти, олімпіади - все це вже було. А душа прагне чогось нового, бо жити аби жити, аби день до вечора - це не для мене. Адже кожна людина, котра має дар від Бога чути - вона щаслива, а коли вона має можливість відчувати музику, коли не тільки відмінним слухом, але й серцем проникає в її душу мелодія, тоді людська душа стає бездонною. Ось саме до такого почуття я прагну весь час. 

І саме в ньому я бачу сенс життя, адже я - учитель ХХІ століття... А він повинен бути інтелігентним і ерудованим, енергійним і відчайдушним, таким, що прагне виростити вільного, самостійного, відповідального і щасливого громадянина. Бути таким педагогом, до якого учні із задоволенням йдуть на урок, коли вони знають, що на них чекає зустріч з новим, цікавим, незвичайним.

Повернулися додому... Відчуваю крила... Добро пішло в люди. На шибках вікон рідної школи усміхаються сонячні зайчики, які разом із сяючими добротою дитячими очима, дарують мені погожу днину серед дощової осені. Холод, мряка відступає... У колі дітей тепло і затишно...

Листя з клена падає, тулиться до землі... Учителю, це тобі воно устеляє шлях до школи барвистим килимом - пройдися по ньому, і ти відчуєш, що таке щастя.